Сьогодні минає 30 років із офіційного дня завершення виведення радянських військ з Афганістану. Радянська агресія в Афганістані тривала з 1979 до 1989 року.

        Найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Будь-яка війна – це катастрофа для людства. Вона нехтує найбільшою цінністю на землі людським життям. Будь-яка війна несе смерть, каліцтва, вдягає в жалобу тисячі сердець.

          Минають дні, роки, але відгомін Афгану чомусь не змовкає в душі, не заліковується у серці.

         Це ще наприкінці 1979-го радянська пропаганда успішно зомбувала людську свідомість про миролюбність обмеженого контингенту в Афганістані, посаджені дерева, відремонтовані нашими солдатами школи, гуманітарну допомогу… Це вже згодом, коли почали прилітати «чорні тюльпани» зі скорботним вантажем у цинкових трунах, від якого матері сходили з розуму, а батьки миттєво сивіли і старіли на десятки років, стало зрозумілим, що в Афганістані війна, на якій вбивають і калічать…

         Так, там зозуля не кувала літ – німою була, там автомат не знав утоми – вимовляючи «смерть», там молитва набрякала кров’ю і потом, була такою важкою, що не могла знятися вище цих наїжених ненавистю гір і падала на голови прокляттям тим, які чужим життям прикривали свою недолугість у дипломатії і яким байдужими були висохлі від сліз запалі материнські очі.

         Посивілі завчасно хлопці-афганці ще й донині йдуть у тривожних снах у бій, затуляючи від куль одне одного. Їм досі важко повертатися до цих чорних сторінок у їхньому житті, та ще важче вирвати їх, знищити й забути…

         Кожен, хто достойно пройшов через пекло Афгану, заслуговує на шану.

         Але згадування про радянську агресію проти іншої країни, особливо в час, коли жертвою агресії є Україна – не привід для гордощів.

         Тож знаємо та пам’ятаємо.